Подарунок від Бога

Біль втрати не вщухає

З Вікторією Ільчук та Оксаною Супрун ми зустрілися в затишному кафе на масиві «Львівський маєток», у передмісті Києва. «Це була цілковита несподіванка для нас», — із здивуванням каже Вікторія. «Навіть тепер не віриться», — спостерігаючи за дітворою в ігровій зоні, додає Оксана.

Сестри в приємному передчутті, і це особливо цінна мить. Адже, як потім сказала одна із них, біль втрати рідної людини не вщухає з часом, просто люди звикають із цим жити. У випадку із сестрами біль втрати не завадив їм бачити добру Божу руку та бути вдячними.

Уже на початку війни брати рівненської церкви «Свята Трійця», як і багатьох п’ятдесятницьких громад у різних куточках України, стали їздити в місця бойових дій. Туди везли гуманітарну допомогу, назад — людей. Кожен мав свій фронт роботи.

«Під обстріл вони потрапили 11 березня, — розповідає Вікторія. — Мій Сергій був разом із Михайлом (вони дружили, разом працювали на будівництві й волонтерили — ред.). Це було в селі Мирча Бучанського району. Спочатку евакуйовували людей із Бородянки, а коли селище окупували, і люди стали виходити звідти пішки, наші хлопці вже збирали їх по селах, хто де був.

Роботу усіх екіпажів координували, але в той день у Мирчі зник зв’язок, і наших хлопців просто не встигли попередити… Зранку в село зайшли три угрупування – кадирівці, буряти та регулярна армія. Про це ми дізналися від місцевих уже в серпні, коли їздили на відкриття пам’ятника.

Сергій їхав попереду, Михайло — за ним, був іще один екіпаж, який у той час заїхав у інше село. Обстрілювати стали несподівано, одразу з трьох сторін. Машина в нас вщент розстріляна… Повністю! Навіть не знаю, як він ще розвернувся та виїхав звідти, попередив інших хлопців, щоб утікали», — каже Вікторія.

Важко порений Сергій доїхав до українського блокпоста, звідти його завезли в райлікарню Радомишля. Там зробили операцію, а потім переправили на Рівненщину, де він прожив ще кілька діб. Михайло ж, як дізналися пізніше, загинув ще того ранку — його машину розстріляли та підірвали.

За попередні п’ять вдалих рейсів Сергій Ільчук і Михайло Супрун разом із командою евакуювали з-під обстрілів на власному транспорті близько 300 людей.

Подарунок тримали в секреті

Останні вісім місяців родина Ільчуків (Вікторія та п’ятеро синів) та Супрунів (Оксана й п’ятеро доньок та двоє синів) вчилися жити без тата.

Брати та сестри в церкві, чим могли, старалися зарадити. Допомагали й морально, і матеріально. Тож коли старший пресвітер Олександр Коток попросив зібрати документи, сестри спочатку навіть не поцікавилися, навіщо. Тільки коли їх запросили приїхати на Київщину, то «по секрету» повідомили причину — мають вручити ключі від квартири.

«Якщо чесно, я не повірила спочатку. Потім години дві проплакала. Дякуємо Богу, що так турбується», — каже Вікторія. «А скільки таких як ми є сьогодні?.. — задумливо говорить Оксана. — Щодня відчуваю руку Господню над собою. Не було такого дня, щоб не відчувала, що Бог піклується, навіть з боку людей, які зовсім незнайомі».

Із затишного кафе ми за кілька хвилин дісталися до широкого двору з великим дитячим майданчиком. Чистий під’їзд, дві «дзеркальні» квартири на третьому поверсі — знову поряд, як і раніше. Так було завжди — разом служили та дружили, чоловіки разом працювали…

Після короткого огляду настала та сама урочиста мить (хоча все пройшло просто й без церемоній). Власник квартир — відомий забудовник і благодійник, народний депутат України Віктор М’ялик передав сестрам документи на житло та ключі.

Разом із ним новоселів привітав старший єпископ УЦХВЄ Михайло Паночко. Він подякував Віктору М’ялику за щедрий дар для сестер, яких ця війна зробила вдовами, а дітей напівсиротами.

«Сьогодні Господь зробив вам подарунок через брата. І ми зараз радіємо разом із вами, як сумували та плакали разом із вами, коли було надзвичайно важко, — зазначив єпископ. — Тому хочу, щоб ви у своєму серці завжди носили думку про те, що Бог дбає про Своїх. Він батько вдів і сиріт».

На вручення «подарунку» приїхав також старший пресвітер Рівненського обласного об’єднання УЦХВЄ Олександр Коток, який підбадьорив родини.

Усі разом звершили молитву. Сім’ї дякували за несподіваний цінний дар, служителі за можливість цей дар надати, а всі разом — за незмінну Божу вірність. Адже в тяжкі часи Христос стає ближчим до нас, ніж будь-коли.

Ірина БОРОВКОВА

Благовісник, 4,2022